ФІНАНСОВА НАУКА: ГЕНЕЗА, ЕВОЛЮЦІЯ ТА РОЗВИТОК

Аналіз останніх джерел і публікацій. Окремі аспекти історії розвитку фінансової науки знайшли відображення у працях Акерлофа Дж. [1], Базецької А. [2], Голубки С. [8], Синчака В. [22], Баскіна Дж. [37], Посереднікової Н. [19], Шумпетера Й. [35]. Аналізу еволюції фінансових концепцій в умовах глобалізації присвячені праці Єфіменка Т., Юхименка П. [9], Рейнхарта К. і Рогофера К. [20], Спенса М. [25], Чухна А. [32] та ін. Разом з тим аналіз праць вказаних та інших авторів з даної проблематики [1-26] свідчить як про поступ у дослідженнях актуальних проблем сучасної економічної та фінансової наук, так і все ще недостатню розробку питань їх історичного розвитку. До того ж слід врахувати різноманітність поглядів вітчизняних і зарубіжних дослідників у вирішенні багатьох корінних питань фінансової теорії і виділення найважливіших етапів її розвитку, закономірностей і тенденцій формування всезагального та особливого в архітектоніці фінансової науки.

Мета дослідження – розкрити процес становлення і еволюції фінансової науки з врахуванням новітніх досліджень, визначити і проаналізувати основні етапи її розвитку та дослідити визначальні закономірності й особливості кожного з них, розкрити зміст та особливості провідних теорій і концепцій в галузі фінансів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Щоб досягти поставленої мети, необхідно, на наш погляд, насамперед визначити: по-перше, відмінності між дефініціями «фінансова думка», «фінансова наука»,«фінансова концепція», «фінансова теорія», «наукова фінансова школа» та розкрити (хоч би коротко) зміст кожного з цих понять, показати їх єдність та взаємозв’язки, оскільки звідси випливає необхідність розрізнення історії фінансової думки і історії фінансової науки; по-друге, визначити критерії виділення основних («переломних») етапів розвитку фінансової науки та застосувати їх у класифікації цих етапів; по-третє, водночас визначити хронологічні межі кожного з етапів і їх головних представників; по-четверте, розкрити взаємозв’язок між парадигмальними змінами в економічній та фінансовій теорії.

З нашої точки зору, фінансова концепція – це позитивне та нормативне трактування фінансових явищ та процесів, а також фінансової політики виходячи з певного нормативного принципу та сукупності ідей їх системного висвітлення (наприклад, лібералізму, консерватизму, соціалізму, «третього шляху»). Тобто, це система доказів певного положення або система поглядів на те чи інше фінансове явище, які базуються на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або можуть бути й авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В будь-якому випадку викладені положення мають бути логічно обгрунтованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність – це визначення змісту, сутності, сенсу того, про що йде мова. Фінансові концепції являють собою визначальну рису наукових етапів (періодів) розвитку фінансової думки. Під фінансовою теорією розуміється об’єднаний єдиною внутрішньою пізнавальною логікою, взаємопов’язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дійсності світу фінансів. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Досить часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті відображають фінансову практику.

На основі фінансово-економічних поглядів, обґрунтувань, підходів, концепцій і теорій формується фінансова доктрина як обґрунтування системи кроків, вектору і шляхів стратегії фінансового розвитку країни. Фінансова доктрина виступає домінуючою і пріоритетною складовою доктрини економічної.

Поняття «фінансова думка» пропонуємо розуміти як сукупність поглядів, суджень, висловлювань, ідей, побажань тощо з фінансових питань, які існують у суспільній свідомості в конкретних історичних умовах від гіпотези до достовірного знання і складають парадигмальну базу фінансової науки. Розмаїття її поглядів охоплює окремі історичні епохи у часових та різних просторових межах (світ, країна, регіон і т.п.) для яких характерні неоднорідність суспільної свідомості, існування різноманітних економічних інтересів суспільних груп і класів, різна культура і традиції тощо.

Щодо науки, взагалі, то у свій час Й. А. Шумпетер (1883-1950) визначив її, як будь-яку галузь знання, що виробила спеціалізовану техніку пошуку та інтерпретації (аналізу) фактів» [35, с. 8]. Враховуючи цей інструментальний характер науки, можемо стверджувати: фінансова наука – це впорядкований процес дослідження знань і явищ у сфері фінансових відносин багатостороннього світу фінансів шляхом застосування особливого аналітичного наукового апарату, який розвивається, вдосконалюється і набуває нової якості порівняно з попереднім. Рівень знань про фінансовий світ на сучасному етапі його розвитку дає можливість поставити і вирішити питання про фінансову науку в широкому і вузькому розумінні. На наш погляд, критерій розмежування між ними не повинен пролягати ні по лінії відмінностей між формаційним та цивілізаційним підходами до вивчення історичного процесу розвитку фінансових відносин у суспільстві, ні по лінії розмежування предмету та методу науки, ні по лінії ступеня розвитку товарно-грошових відносин, наявності/відсутності ринкової економіки. Зі змістовної точки зору родові поняття предмету і методу вивчення у фінансовій науці з часом фактично не змінилися (хоч трактування їх дійсно може бути і реально є різним). Інша справа – об’єкт дослідження, який безперервно зазнає кількісних і якісних змін, структурних, галузевих та інших перетворень у тісному зв’язку зі змінами в національних і світовій економіках. З нашої точки зору, саме він може бути критеріальною основою виділення фінансової науки у широкому і вузькому розумінні, виявлення відмінностей між ними.

Фінансова наука у вузькому розумінні – це наука про окремі структурні ланки складної сфери фінансів. Фінансова наука у широкому розумінні включає в себе ще й сукупність знань про закономірності розвитку фінансових відносин у глобальних масштабах всієї людської цивілізації, всіх національних держав, які з певного часу функціонують і взаємодіють у загальнопланетарному масштабі. Отже, розмежування між фінансовою наукою у вузькому і широкому розумінні знаходиться в межах здійсненого нами розрізнення між фінансовою думкою та фінансовою наукою і разом з тим змістовно збагачує це розрізнення. Зокрема, долається обмеження розвитку фінансової науки лише рамками ринкової парадигми, в залежності від неї розширюються можливості для трактування розвитку національної фінансової науки. У зв’язку з глобалізацією, її тенденціями та закономірностями, наслідками тощо фінансова наука у широкому розумінні виступає у єдності національного і наднаціонального, як глобальна, а національна фінансова наука предстає у вузькому розумінні, як локальна. Остання співвідноситься з першою як часткове з цілим, а отже входить до складу фінансової науки у широкому розумінні.

За своїм змістом і часом існування найбільш широке поняття – фінансова думка. Раніше єдина (синкретна), така, що існувала на рівні здорового глузду, вона з певного періоду часу починає розвиватися у своїх різних формах трьома відносно самостійними потоками: 1) думки на побутовому рівні; 2) думки на рівні концепцій і теорій у поєднанні з фінансовою політикою; 3) думки на рівні фінансового аналізу (фінансової науки). Важливою є необхідність розуміння певної умовності між цими елементами структури понятійно-категоріального апарату, «пересікання» їх між собою, а звідси – і труднощів розгляду їх у «чистому» вигляді. З наведених нами вище понять випливають деякі висновки.

По-перше, врахування спільності (об’єкту, факти) і розрізнень між наведеними вище поняттями фінансової думки та фінансової науки підводить основу під поняття «прогрес» у фінансовій науці. Вважається, що останнє неправомірно застосовувати щодо економічної та фінансової політики, оскільки у цьому випадку відсутня база для порівняння. У галузі фінансової науки (у нашому розумінні) поняття «прогрес» означає вдосконалення техніки аналізу і зростаючий ступінь оволодіння фактичним матеріалом (відкриття нових фактів, нових аспектів старих фактів, нових співвідношень між фактами).

По-друге, періодизація становлення, розвитку, еволюції фінансової науки повинна повною мірою враховувати і відображати спільне і відмінності у зазначених вище поняттях, які використовуються при розкритті проблем еволюційно-революційного поступу фінансової науки, як особливої, відносно самостійної галузі людських знань.

По-третє, існують певні аналітичні дослідження (тобто аналіз) у фінансових концепціях, хоч, можливо, і не пов’язані спеціально із спробами вдосконалення концептуального апарату науки. Тому необхідний їх пошук і відбір із загального потоку фінансової думки. Аналіз є синонімом наукового дослідження взагалі, а також теорією пізнання і методологією науки, одним із методів отримання нових дослідницьких результатів, прирощення наукових знань.

З існуючої наукової думки багатьох поколінь можна вивести таку закономірність: саме поняття «фінанси» з’явилось одночасно із виникненням держави і товарно-грошового господарства, воно змінювалося разом із їх розвитком і удосконаленням. Зміст фінансів та їх тлумачення в думці зазнавали змін також під впливом завдань та функцій, які покладалися суспільством на державу. Умови їх розвитку відзначалися різноманітністю політичних, економічних і соціальних аспектів. Становлення, еволюція і розвиток фінансової думки, у тому числі і на етапі її функціонування як фінансової науки, знаходяться під впливом розвитку економічної думки і економічної науки. Звичайно, у свою чергу фінансова думка, взаємодіючи з економічною, чинить свій вплив на розвиток фінансової науки. В результаті відбувається їх взаємне збагачення. Щоправда, воно мало свою специфіку в залежності від набуття фінансовим знанням все більш автономного розвитку як самостійного напряму науки. Виходячи з такої постановки проблеми, закономірно виникає питання про співвідношення основних етапів розвитку економічної та фінансової наук. В сучасній економічній та фінансовій літературі відсутня єдність поглядів дослідників з цього питання. На наш погляд, у найбільш загальному вигляді це питання знаходить своє вирішення за допомогою концепції наукових революцій, насамперед обґрунтування теоретичних парадигм (або конкуруючих науково-дослідних програм) і їх змін на певних етапах соціально-економічного розвитку та розвитку власне самої науки. Як правило, появу цих концепцій відносять до 60-70 –х рр. XX ст. і пов’язують з працями відомих наукознавців Т. Куна (1922-1995) та І. Лакатоші (1922-1974).

Зробимо кілька уточнень. По-перше, концепції наукових революцій Т. Куна та І. Лакатоші мають попередника, насамперед у вигляді концепції «класичних ситуацій» (або «класичних станів») видатного австро-американського вченого Й. А. Шумпетера, який обґрунтував поняття класичного періоду і «класичного стану», застосував їх в своїх дослідженнях та вказав на труднощі, пов’язані з періодизацією в економічній, фінансовій та інших науках [35, с. 62].

По-друге, Й. Шумпетер виокремив і проаналізував три класичні ситуації, що становлять ядро хронологічно і змістовно більш широких класичних періодів: 1) другої половини XVIII ст. (між 1750 і 1790 рр.); 2) кінця XVIII ст. – початку другої половини XIX ст. (між 1790-ми і кінцем 1860-х рр.); 3) кінця XIX ст. – перших десятиліть XX ст. (між 1890-ми і 1914-ми рр.). Відмітимо, що вчений всі свої погляди на періодизацію, їх хронологію, класичні ситуації і т.п. супроводжував багатьма застереженнями, які мають загальне методологічне значення, вважаючи, що останні можна віднести до будь-якої спроби періодизації [35, с. 991].

По-третє, вчений виявив і розкрив суто суперечливий вплив та наслідки дії, за його термінологією, соціального механізму, який, з одного боку, «не лише сприяє розвитку концептуального апарату і накопиченню додаткових знань, але й забезпечує найбільш потужний стимул до того, що зазвичай називається прогресом у науці». З другого боку, даний соціальний механізм утруднює розвиток наукових знань, впровадження нових форм і методів досліджень, а тому пов'язаний з певними втратами при подоланні старих поглядів і утвердженні нових [35, с. 56].

По-четверте, розвиваючи положення про класичні ситуації, вчений не абсолютизує їх роль та значення, тобто не зводить розвиток науки винятково до їх зміни внаслідок наукових революцій, а й визнає поступовий, еволюційний розвиток наукових знань [35, с. 11].

Слід підкреслити, що проблема періодизації будь-якої науки вимагає обґрунтування критеріїв, за якими вона здійснюється. Щодо економічної та фінансової думки досить популярним у минулому та і в сучасних умовах є критерій врахування відмінностей у їх зрілості, вперше обґрунтований К. Д. Г. Рау (1792-1870). На думку цього всесвітньо відомого німецького вченого, у своєму розвитку фінансова наука проходить три періоди: ненауковий стан, перехід до наукової обробки матеріалу, науковий (раціональний) стан. Застосовуючи цей поділ до періодизації розвитку фінансової науки, ряд сучасних дослідників (В. В. Ковальов, Н. Л Полтораднєва та ін.) виділяють стосовно неї дві великі стадії: класичної і неокласичної теорії фінансів [12; 18; 22]. Цей поділ покладений також в основу більшості підручників та навчальних посібників з фінансів прибічниками такого підходу. Виділимо недоліки цієї періодизації: 1) зверхспрощення дійсного становища у галузях економічної та фінансової наук у всі періоди їх розвитку (не враховується існування інших теорій, концепцій, шкіл та напрямів науки, між якими існують складні взаємовідносини конкуренції, боротьби і взаємозбагачення); 2) така «двоетапна» періодизація породжує дещо спотворене уявлення про нібито безроздільну першість, домінування протягом всього другого етапу розвитку неокласичних теорій, взагалі – хибну думку про справжній загальний стан в економічній та фінансовій науках (плюралізм теорій, наявність ортодоксії та гетеродоксії тощо); 3) за великим рахунком ігнорування взаємозв’язку економічної і фінансової думки. Насправді ж цей взаємозв’язок виходить на рівень загальновизнаного у світовій та вітчизняній фінансово-економічній літературі XIX ст. положення про існування економічної, фінансової та управлінської наук після ХVІІІ ст. і тісно пов’язується з «Багатством народів» А. Сміта [21, с. 170].

У сучасній фінансовій літературі використовуються й інші критерії періодизації розвитку фінансової думки. Серед них – зміни соціальних і економічних умов і наступні зміни практичних задач, які привертали увагу вчених у різних періодах; широкий загальнонауковий та конкретно-історичний контекст розвитку науки; плюралізм форм теоретичного відображення фінансової реальності; зміни теоретичних парадигм у зв’язку з науковими революціями та інші. Врахування цих критеріїв та тісного зв’язку розвитку економічної та фінансової думки як у минулому, так і в теперішньому в обґрунтуванні періодизації розвитку фінансової науки значно розширює перелік його етапів (періодів) і складових кожного з них. Він дає можливість врахування як «старих», так і новітніх явищ і процесів у фінансовому житті суспільства. Розглядаючи еволюцію фінансової теорії і практики як безперервність та неминучість, професор П. Бернстайн ще на початку XXI ст. привернув увагу до особливого становища людей серед біологічних видів в інституціональному аспекті, а відтак до особливостей фінансової науки порівняно з природничими чи технічними [4, с. 222]. Важливим чинником впливу на фінансову науку був і продовжує залишатись також практичний досвід, який збагачується, постійно поповнюючись новими вміннями, навичками, компетенціями, знаннями, дефініціями фінансового світу з врахуванням зростаючих суспільних потреб, розвитку та еволюції функцій держави, ринкового товарно-грошового і фінансового господарства. Все вищевикладене дає нам можливість, застосовуючи комбіновані критерії, виділити такі основні етапи становлення, розвитку і еволюції фінансової науки (див. табл. 1).

Запропонована нами періодизація становлення і розвитку фінансової науки не лише уникає недоліків ряду попередніх періодизацій, але й збагачується за рахунок врахування нових елементів (складових). Включення в періодизацію понять «класичних періодів розвитку» і «класичних станів (ситуацій)» та їх хронологічних меж, розрізнення понять «фінансова думка», «фінансова наука», «фінансова теорія», «фінансова концепція», «фінансовий аналіз» насамперед дає можливість конкретизувати періодизацію К. Г. Рау та її сучасних прихильників. Окрім того, період так званої класичної теорії фінансів, у тлумаченні раніше згаданих нами його сучасних прихильників (В. Ковальова та ін.), не лише охоплює собою три класичні періоди і класичні ситуації Й. Шумпетера, але й далеко виходить за їх межі та зміст. Щоб уникнути можливих прикрих помилок при вживанні однойменних, але різних за значенням, термінів, застережемо, що існують кілька відмінних один від одного значення поняття «класичний». Спочатку його вживали в економічній та фінансовій літературі для характеристики періоду від А. Сміта до Дж. С. Мілля, а згодом Дж. М. Кейнс «вживав це слово для позначення вчення А. Маршалла і його безпосередніх послідовників (докейнсіанський період економічної науки)» [35, с. 62]. Третього значення надав цьому терміну Й. Шумпетер, широко використовуючи його («класичний») у всіх трьох різних значеннях, хоч, очевидно, він не підтримував кейнсівського ототожнення класики і неокласики. Своєрідно, з національних позицій особливого в українській фінансовій науці кінця ХІХ – початку ХХ ст. підходять до цього питання П. Юхименко, С. Бойко, В. Федосов, називаючи її представників класиками української фінансової науки.

Автори усвідомлюють, що навіть для некваліфікованого читача перелік важливих зауважень і уточнень, пов’язаних з періодизацією і класифікацією теорій економічної та фінансової наук, на цьому не завершується. По-перше, необхідно мати на увазі певну умовність будь-яких виокремлень етапів, стадій чи періодів у періодизаціях в першу чергу із-за досить тонких граней, розмежувальних ліній між цими частинами, які до того ж «розтинають» єдиний цілісний історичний процес розвитку. По-друге, в реальності у межах кожного із виокремлених етапів водночас існують і конкурують, взаємодіють різні теорії – ортодоксальні, гетеродоксальні, як ті, що домінують, так і ті, що знаходяться на периферії світової та національної науки. По-третє, насправді реальний процес розвитку і еволюції науки характеризується не лише неухильним прогресивним поступом, але й можливими відступами в ньому – поверненням на домінуючі позиції «старих» напрямів думки у вигляді нових теорій. По-четверте, небаченим раніше феноменом стало сходження з панівних позицій в історичному розвитку теорій ортодоксального марксизму в колишньому СРСР та інших країнах державного соціалізму, повернення більшості вчених цих країн у лоно сучасних світових теорій, ренесанс теорій ринкового соціалізму (Китай, В’єтнам). По суті все це – явища специфічної наукової революції, ніколи і ніким не передбаченої раніше, явища, що потребують спеціального ґрунтовного розгляду. Проте, як і раніше, марксистське вчення (в ортодоксальних і неомарксистських варіантах) продовжує залишатись в цілому специфічним каталізатором розвитку світової економічної, фінансової і управлінської наук.

Використання поняття «класичний стан» для періодизації становлення і розвитку економічної та фінансової наук передбачає обов’язкове врахування того факту, що «будь-який класичний стан підводить підсумок або консолідує ту дійсно оригінальну працю, яка до нього приводить, і не може бути зрозумілим сам по собі» [35, с. 62]. На першому етапі розвиток фінансів і фінансової думки обумовлювався такими основними чинниками: 1) розвитком економічних відносин, опосередкованих їх грошовою формою; 2) появою ознак державності і утворенням перших держав, у зв’язку з чим виникає потреба, яка не зникла й на сучасному етапі суспільного розвитку, грошової форми забезпечення державних функцій (розбудова інфраструктури, комунікацій, військові, медичні, соціальні витрати тощо); 3) інституціоналізацією (розвиток правил, норм, правових основ) функціонування фінансових відносин, які носять імперативну форму. Історичні джерела першого (найтривалішого за часовим виміром – більш ніж 2000 років) етапу, які збереглися до нашого часу, свідчать, що фінансова практика має глибші корені у порівнянні з фінансовою наукою. Існувало багато різноманітних фінансових господарств, які зароджувалися, розвивалися, занепадали і вмирали, проте відсутні підстави для тверджень про існування в цей час фінансової науки. Разом з тим, саме період становлення перших держав відмічається появою фінансової практики і окремих елементів зачатків фінансової науки.

В противагу першому етапу в розвитку фінансової думки, на всіх наступних етапах відбувається «стискування» їх тривалості (особливо після другого з них) і насичення їх працями представників різних теоретичних шкіл та напрямів національної фінансової науки. Між теоретичними напрямами посилюється взаємозв’язок і взаємодія, а також і боротьба за впливи на розвиток науки і практики, з якою тісно пов’язується винагорода та різні заохочення. Завдяки формуванню державних фінансових інститутів та інституціоналізації грошових відносин відбувається становлення і розширення структурних ланок фінансової системи, причому, проходить це паралельно в ряді країн Західної Європи. Найбільш освічений в цей час клас (духовенство) з ХІІ по ХV ст. намагається осмислити і систематизувати правила ведення державного господарства, що створило реальні передумови розвитку фінансової науки. Цей період характеризується початком розбудови фінансової архітектоніки, появою фінансово-банківських інститутів по збереженню і транспортуванню цінностей, управління фінансовими фондами, акумульованими з релігійних і світських джерел, які призначалися для фінансування хрестових походів, надання позик. В обхід існуючої біблійної заборони на лихварство італійські банкіри вводять в обіг векселі, які виконували одну із функцій грошей. Тим самим вони створювали основи для появи нових грошей, сприяли розвитку грошового обігу, поступовому витісненню металевих грошей, які були незручні для трансакцій і мали просторові обмеження.

Саме в цей період фінансова думка починає активне осмислення явищ і процесів у фінансовій системі, які були виразом потреб соціально-економічного розвитку держав. Поява нових інститутів у фінансовій системі спонукала до осмислення самої категорії «фінанси». Саме у ХV ст. у Західній Європі були закладені значимі початки науки про державні фінанси. В цей період, відмічено в сучасній літературі, існує тісний взаємозв’язок дослідження проблем оподаткування (перш за все акцизів) і розвитку зовнішньої та внутрішньої торгівлі [37, с. 29-54]. З’явилися перші узагальнення меркантилістських ідей, що їх здійснили практики. Д. Карафа здійснив широке дослідження економічних проблем національних держав, що виникали в Західній Європі. Далі слід відмітити Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Дж. Ботеро та ін. Ідеї, підняті Д. Карафою, знайшли подальше відображення у працях М. Пальмієрі, Ф. Гвічардіні, Дж. Ботеро, яких Й. Шумпетер об’єднав під єдиною рубрикою «консультанти-адміністратори» і зауважував, що в німецькій літературі цей термін співпадає за значенням з терміном «камералісти» (від «camera» - «кімната-скарбниця») [35, с. 202]. Відмітимо, що сучасні як публічні так державні фінанси і їх розуміння фактично в певній мірі ґрунтуються на основних тезах камералістів, науковий напрям яких пов’язаний з формуванням і цільовим використанням державної казни і управління нею [36, с. 56-59]. Виявилося, що своєрідне тієї чи іншої конкретної країни мало визначальний вплив на формування версії походження категорії «фінанси».

Отже, можна зробити висновок, що на другому етапі розвитку фінансової науки з ХV ст. зміцнився зв’язок між фінансовою теорією і практикою, наука починає набувати більш помітного впливу на фінансову практику. Меркантилісти зробили перші кроки у визначенні фінансового господарства як сукупності доходів і витрат. Категорія «фінанси» трактувалась по-різному, але її розуміння залежало в першу чергу від домінантних чинників: політичної економії, покладених в основу дослідження фінансів; інституціонального середовища країни; національних особливостей економіки та історичних традицій країни, що склалися. На наш погляд, насамперед різноманітність розвитку відносин на різних етапах цивілізаційного розвитку є основною причиною різного розуміння теоретиками і практиками різних країн ключових понять «фінанси», «фінансове господарство», та ін. Відомий український вчений-фінансист професор М. Мітіліно (1875-1930) у другій половині 20-х рр. XX ст. відобразив ці обставини таким чином: «Слово «фінанси» (по-французькому – finances, по-німецькому – Finanzen, по-італійському – finanza), на думку одних учених, походить від латинського слова – finis (кінець, термін) і сполучається з поняттям «платіжного терміну». У середні віки вживали слова – «finatio» «finare» «finantia pecunaria», що на мові XIII й XIV ст. визначали «платіж», «сума грошей» тощо. На думку інших учених, слово «фінанси» англо-саксонського походження від слова «finе» (шифр), або «finden» (знаходити), або «fein» (спритний, хитрий). Останню згадку підтверджує й те, що у середні віки в Німеччині під словом «Finanz» розумілося «хитрість», «підступність», «лихварство». Що ж до Франції, то приблизно тієї самої доби під словом «finances» розумілося: «державні прибутки», «державне господарство». Ось у цьому значенні це слово й набуло собі права на існування на всій земній кулі, і тепер під словом «фінанси» розуміється не лише державне господарство, а взагалі господарство різних публічних об’єднань та юридичних осіб».

В історичному розрізі виникнення і розвиток державних фінансів і фінансів домогосподарств проходить майже паралельно. До основних умов їх ґенези належать:

1) виникнення і утвердження реальних грошей (як золотих, так і срібних);

2) поява паперових носіїв, у яких закріплена необхідна інформація, у тому числі і фінансово-економічна;

3) наявність на національному рівні встановленого державою номіналу грошових засобів;

4) формування на основі загальної згоди аналогу грошей, таких як розписка і векселі.

Становлення та розширення фінансів домогосподарств, особливо фінансів підприємств стимулювалися розвитком фондового ринку, появою в ХVІ – ХVІІ ст.ст. у Західній Європі цінних паперів. Поява бірж у країнах Західної Європи, на яких здійснювалися угоди купівлі-продажу цінних паперів (акцій, векселів, асигнацій, в тому числі і державних), сприяли формуванню світової і національної фінансової архітектоніки. Демократизація суспільних відносин під впливом буржуазних революцій у ХVІ – ХVІІ ст. завершує процес становлення національних фінансових систем. Виникли і отримали розвиток нові фінансові відносини завдяки розподілу: по-перше, сфер задоволення потреб і господарської діяльності; по-друге, сфер державного і приватного господарства; по-третє, відділення грошових засобів монарха від ресурсів державної казни. Домінантою державних фінансів стає нове поняття «бюджет», яке виражає інші, ніж раніш існуюче поняття «казна», призначення, способи формування і напрями використання фінансових ресурсів. Вже у XVIII ст. в літературі був зафіксований фундаментальний характер впливу політичної економії та державного права на становлення і розвиток фінансової науки. Він обумовив формування, розвиток і еволюцію різних наукових фінансових шкіл, які мали ті ж самі назви, що й школи в політичній економії, проте відрізнялися між собою понятійно-категоріальним апаратом, методологією дослідження фінансових категорій та інститутів, соціальною спрямованістю аналізу та рядом інших системоутворюючих ознак.

На третьому етапі розвитку фінансової науки – формування та утвердження наукового (раціонального) підходу до вивчення фінансів, формування фінансової науки як самостійної галузі знань – спостерігалось нове помітне явище. У межах фінансової науки формуються, а в подальшому успішно розвиваються, як окремі наукові дисципліни, історія фінансової думки та фінансова історія, фінансове управління. Значну роль у цьому відіграло видання у різних країнах Європи антологій та історико-економічних праць [29]. Поява наукової літератури свідчила, по-перше, про професійний інтерес економістів та фінансистів як до праць минулого, так і до перекладів іноземних робіт, по-друге, про шанобливе і неупереджене ставлення до мислителів своєї країни та зарубіжжя, по-третє, використання зібрань праць як об’єкта і предмета досліджень, по-четверте, про становлення чотирьох особливих наукових дисциплін – історії економічних та історії фінансових учень, історії економіки та історії фінансів.Необхідно відмітити, що в цей період в галузі історичних досліджень розвитку науки помітні кілька характерних особливостей. По-перше, відсутність чіткого розмежування досліджень історії розвитку економічної та фінансової думки. По-друге, зосередження уваги на історії думки (науки, літератури) в окремих країнах або у поглядах окремих видатних учених. По-третє, відсутність (аж до 20-х рр. XX ст.) праць українських учених в галузі історії становлення і розвитку вітчизняних досліджень економічної та фінансової наук. На наш погляд, ця обставина значною мірою пояснюється тривалою (багатовіковою) відсутністю власної державності, мовними і цензурними утисками тощо. Показово, що посилання на ці негативні явища містять праці окремих зарубіжних авторів з історії економічної та фінансової науки (Л. Косса, Ю. Каутц та ін.).

Під впливом практики протягом тривалого часу відбувався не лише вихід фінансової думки на рівень науки, але й водночас йшло формування національних напрямів (або ліній) фінансового мислення – італійського, німецького, французького, іспанського, англійського. Представники фінансової науки в Україні також брали активну участь у цьому загальноєвропейському науковому процесі. Інакше кажучи, становлення і розвиток архітектоніки фінансової науки здійснювались спільними зусиллями представників різних країн Західної та Східної Європи ХVІІІ – початку ХХ ст. Він характеризується завершенням першого класичного періоду і настанням першої класичної ситуації між 1790 і 1800 рр., а в подальшому – знаходженням фінансової науки в другому та третьому класичних періодах і відповідних їм класичних ситуаціях. Отже, на відміну від традиційної (на сьогоднішній день – панівної дихотомічної) періодизації, яка розділяє розвиток на етапи класичної та неокласичної фінансових теорій, у нашому випадку йдеться про їх тісний зв’язок у межах єдиного (третього за рахунком) етапу розвитку. Таким чином, утворюється сплав універсального (загального) і національного (особливого) в економічних і фінансових наукових знаннях у загальноєвропейському просторі та вимірі. Звичайно, такий підхід не відкидає концепції так званого поешелонного суспільно-економічного розвитку країни Західної та Східної Європи, їх компаративного аналізу (А. Гершенкрон та ін.).

За часом досить тривалий третій етап розвитку фінансової науки характеризувався також значними змінами у змісті самої науки. Такий перебіг розвитку виявляється цілком закономірним, якщо врахувати ряд важливих обставин.

По-перше, зазначений етап розвитку охоплює всі три класичні ситуації, отже, в кожній з них наука зазнає ряд переходів від «кризового» до «нормального» становища, від «революційного» до «еволюційного» типу розвитку.

По-друге, у кожній із класичних ситуацій мають місце різне домінування теорій та їх співіснування, а також відбуваються зміни у «національних лініях» розвитку фінансової науки.

По-третє, стрижень цього етапу розвитку економічної та фінансової наук становить перемога маржиналістської наукової революції і утвердження внаслідок цього маржиналізму з його ключовими концепціями граничної корисності та граничної продуктивності, що після 70-х рр. XIX ст. став теоретико-методологічною основою економічної та фінансової ортодоксії.

Загальна ситуація у фінансовій, як і в економічній, науці цього періоду характеризувалась в кінцевому підсумку домінуванням неокласичного напряму, представленого рядом наукових шкіл (австрійської, кембриджської, лозаннської, стокгольмської, американської та ін.).

Друга половина ХVІІІ ст. знаменувалась початком виділення фінансів як самостійної науки і повним відокремленням її від політичної економії та управління в складі системи економічних наук, що розпочала активно формуватись. Фундаментом фінансової науки вважають дослідження представників пізнього меркантилізму - німецьких учених-камералістів, англійських публіцистів та практиків, перехідних від меркантилізму до класики (Н. Барбон, Т. Мен та ін.), а також представників класичної політекономії – французьких фізіократів та англійських класиків.

Найпомітнішими постатями у німецькій фінансовій думці другої половини ХVІІІ ст., що уособили її вихід на рівень самостійної, виокремленої від інших знань, фінансової науки, були Й. Г. Юсті (1717–1771) та Й. Зонненфельс (1732–1817). У своїй праці «Основні початки поліції, торгівлі і фінансів» (1765), яка була переведена майже на всі європейські мови, Й. Зонненфельс визначає фінансову науку як зібрання правил із справляння державних доходів більш вигідним для держави методом [10]. Й. Г. Юсті у своїй праці «Система фінансів» (1766) розглядав сутність фінансової науки в більш широкому аспекті. Автор аналізує не тільки вчення про доходи і витрати, але й управління камеральними справами (тобто державним господарством), а також кредит і його вплив на розвиток держави. Саме ці дві праці заклали фундамент фінансової науки. Проте, оскільки Й. Г. Юсті у своїй праці вибудував загальну систему фінансової науки шляхом систематизації існуючих фінансових концепцій, це дало підставу відомому українському фінансисту, академіку І. І. Янжулу назвати його «батьком фінансової науки» [36, с. 85].

До кінця ХVІІІ ст. відбувається більш ґрунтовна розробка фінансових питань не тільки з практичної точки зору, але й в теоретичному плані. Цьому сприяли: по-перше, поява нових теорій в галузі філософії, права і держави Ш. Монтеск’є, Ж. Руссо, І. Канта; по-друге, розвиток нової науки про народне господарство, яка пов’язана з іменами фізіократів, і по-третє, корінні зміни в політичній, соціальній і економічній сферах під впливом буржуазних революцій та науково-технічного прогресу (НТП). Слід відмітити французьку школу фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, ідеї яких чинили значний вплив на розвиток фінансової науки. Постановка і обґрунтування ними питань справедливості обкладання, перекладання, джерел доходу, розмірів участі кожного у видатках держави та інших питань теорії податків мали визначальний вплив на розширення спектру концепцій фінансової науки. Переважно скептичне відношення до концепції єдиного податку фізіократів явно переважується визнанням пріоритету їх у розгляді питань доходів, взаємозв’язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства. У своїй знаменитій «Економічній таблиці» основоположник фізіократії Ф. Кене вперше поставив і розкрив питання про органічний взаємозв’язок оподаткування і народногосподарського процесу [11, с. 242-279, 350-367, 451-488]. Фізіократи першими розпочали аналіз в сфері взаємозв’язку витрат і доходів і їх збалансованості.

В рамках політичної економії викладають окремі положення про фінанси, зокрема про непродуктивність витрат на управління державою і неприпустимість порушення «природного порядку», тобто прав свободи діяльності, власності і конкуренції. Разом з тим вони дали поштовх до наукового розуміння економічної основи фінансового господарства. Зокрема, А. Сміт п’яту книгу своєї праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) присвятив фінансовому господарству і вченню про фінанси [23]. Саме у цій частині він не тільки дав фінансовій науці достатньо вагоме природно-господарське обґрунтування, але й подав вчення про фінанси, яке відповідало умовам і поглядам свого часу.

У праці А. Сміта відсутні категорії «фінанси» і «фінансове господарство», проте це не завадило вченому виявити зв’язок між фінансами і народним господарством, залежність фінансового господарства від народного. На відміну від своїх попередників він включає в народне багатство не одне, а три джерела - землю, працю і капітал та відповідні доходи, які і забезпечують державне господарство фінансовими ресурсами. Три розділи, присвячені фінансам, містять детальний аналіз державних видатків, державних доходів і державних боргів. Вчений розглянув функції держави у ринковій економіці з точки зору: 1) підтримки порядку в країні; 2) забезпечення зовнішньої безпеки; 3) здійснення фінансової діяльності. На його думку, допустимі тільки витрати, які відповідають інтересам суспільства, а державний кредит можна використовувати лише у військовий час. Більш чітко А. Сміт сформулював принципи оподаткування (основи яких були закладені Й. Г. Юсті), розглянув податки на землю, працю і капітал у їх взаємозв’язку. Ці ідеї в подальшому стануть центром аналізу у працях видатних українських вчених-економістів другої половини XIX – початку XX ст. (М. Х. Бунге, М. М. Алексєєнка, М. І. Туган-Барановського, М. М. Соболєва та ін.).

В процесі аналізу видатків держави учений поділив їх на видатки загальнозначимі для суспільства (це оборона і утримання державних інститутів), які покриваються за рахунок суспільних доходів, а також видатки, що забезпечують інтереси окремих осіб. Звідси з’явилася думка вченого про поділ державного і місцевого фінансового господарства та несправедливості покладення видатків на все суспільство у тих випадках, коли вони приносять користь лише частині його. Поділ А. Смітом державних доходів на податкові і неподаткові, тобто доходи від капіталів господарюючих суб’єктів і доходи від використання майна, яке знаходиться у власності держави, не втратив науковості й понині. Відмічені вище ідеї кардинально вплинули на господарське і фінансове життя європейських країн, а наука про фінанси набула самостійного значення. Окремі наукові рекомендації були покладені в основу формування інституціонального середовища функціонування фінансових систем різних країн. Нові погляди автора, вважав Н. Ф. Мольєн, міністр фінансів за часів Наполеона, точним чином пояснюють «механізм суспільства подібно Ньютону, який відкрив систему Всесвіту» [3, с. 7].

Видатний представник англійської класичної політекономії Д. Рікардо (1772-1823) продовжив творчий розвиток її основних положень і разом з тим фінансової науки. Особливу популярність йому у економічній та фінансовій науках принесла публікація дослідження «Начала політичної економії і оподаткування» (1817), у якому він заклав фундамент нової теорії податків. Засадами її було вчення про трудову вартість, ренту і заробітну плату як джерела фіску.Слід відмітити, що уже останні представники класичної політекономії і фінансів усвідомлювали неспроможність так званої «невидимої руки ринку» забезпечити вирішення усіх проблем і неможливість держави обмежуватись роллю «нічного сторожа». Зокрема, Дж. Ст. Мілль (1806-1873) підкреслював: «Без виконання державою ряду додаткових функцій неможливий соціально-економічний прогрес» [15, с. 960].

Ідеї англійського спрямування фінансової науки в подальшому отримали розвиток і використування у працях вчених економістів-фінансистів різних країн світу в різноманітних економічних школах і течіях. Тим самим були створені умови для виділення у першій чверті XIX ст. з політичної економії самостійної науки про фінанси (фінансової науки) у нерозривній єдності із фінансовим правом. Термін «фінансова наука» і «фінансове право» використовувались як рівнозначні, а у фінансовій науці виділилося дві частини – економічна і юридична [36]. Відмежування юридичної частини науки і оформлення її в самостійну галузь (фінансове право в повному розумінні цього слова) відбулися значно пізніше і завершилися уже в радянський період історії фінансового права [12, с. 157], хоча питання розмежування цих наук ставилося ще в дореволюційний період. Як відомо, основні положення для такого виділення заклав А. Сміт у «Багатстві народів» [7, с. 26, 27-28]. Щоправда, процес розмежування політичної економії (економічної теорії) та фінансів, як самостійних наук, у різних країнах мав свою хронологію та специфіку і ускладнювався ототожненням фінансової науки і фінансового права.

Англомовний напрям фінансової школи дав більш широке визначення фінансів і, окрім державних доходів і видатків, до фінансів стали відносити капітал, процес його нагромадження і руху, кредитно-грошову систему. У сферу фінансів вводилася також спекуляція цінними паперами. Широкий діапазон думок щодо термінологічного апарату фінансів, без уточнення та цільових функцій призначення, методів формування тощо, був, як відмічають сучасні дослідники, наслідком метонімії [1]. На думку представників англійської школи фінансів, метонімія - логічна близькість комплексу понять (дохід, прибуток, капітал) із фінансами - відкрила можливість характеризувати їх як фінансові дефініції.

На третьому етапі розвитку в Німеччині, як і в інших європейських країнах, характерним було поєднання загального і особливого в галузі економічної та фінансової наук. До загального належить насамперед те, що розвиток фінансової думки пройшов послідовно періоди всіх трьох класичних ситуацій і, таким чином, зазнав притаманних їм загальних впливів. Щодо особливостей, то ними були своєрідне ставлення: по-перше, до вчення англійських класиків, по-друге, до визначення місця фінансової науки в системі знань, по-третє, до врахування інституціональних елементів. В кожному з класичних періодів загальне становище складалось під впливом насамперед соціально-економічного розвитку, класичної політичної економії, але набувало своїх особливостей. Спочатку у першій половині XIX ст. це було «критичне смітіанство» (Г. Гуфеланд, Л. Г. Якоб, К. Г. Рау та ін.), потім у другій половині XIX ст. – «критичне рікардіанство» (А. Вагнер, Г. Дітцель, К. Діль та ін.), а в останній третині XIX – на початку XX ст. у зв’язку з домінуванням нової (молодої) історичної школи на чолі з Г. фон Шмоллером та ін. – «своєрідна антикласика» (термін наш – Авт.). З цим пов’язане широке використання інституціональних елементів у наукових дослідженнях представників німецької історичної школи, особливо нової (за термінологією Шмоллера – історико-етичної школи). То ж невипадково ця школа вважається предтечею (або одним з теоретичних джерел) інституціоналізму, як напряму в економічній та фінансовій науці, становлення якого відбувалося в США наприкінці XIX - початку XX ст., а в Європі – дещо пізніше.

З питання класифікації економічних наук та місця в ній фінансової науки німецькі вчені представлені двома групами: 1) прихильники виокремлення науки про фінанси в особливу третю самостійну частину економічного знання (К. Г. Рау, Ю. Соден, К. Егеберг, Й. Лотц та інші), що знайшло відображення у побудові підручників з фінансів. Найбільш популярні з них – підручник К. Г. Рау «Основи фінансової науки» (1832; 7 видань) та підручник К. Т. Егеберга «Курс фінансової науки» (18 видань у Німеччині, 2 видання російською мовою). Важливо відзначити, що структура та логіка розгляду питань у галузі фінансів відображали тодішній зміст і стан розвитку фінансової науки, її місце в класифікаціях економічних наук не лише в німецькому, а й в інших національних напрямах – англійському, італійському, українському, російському тощо; 2) група відомих учених (К. Баумштарк, К. Мальхус, І. Шьон, Ш. Нейфорн, К. Умпенбах, Л. Якоб та ін.) розглядали науку про фінанси, як особливу самостійну науку, навіть протиставляли її політичній економії [28, с. 408]. Вперше у своїх працях до складу фінансів включає місцеві фінанси Л. фон Штейн (1815-1890). Він зробив спробу в системі фінансової науки створити повну наукову систему вчення про самоврядування [33, с. 65]. У науковому доробку вченого простежується мета визначити місце державного фінансового господарства в системі управління. Л. Штейн всебічно розглядає співвідношення фінансової науки і вчення про господарство держави, його принципи, а також значення самоврядних утворень (публічних союзів) у суспільному господарстві [34].

Третій етап розвитку фінансової думки в Німеччині та Австрії завершився наприкінці XIX – початку XXст. працями в галузі фінансів А. Вагнера (1835-1917), Г. Ф. Кнаппа (1842-1926), Г. фон Шмоллера (1838-1917), Г. Дітцеля (1857-1935).У працях видатного німецького вченого А. Вагнера чітко визначені і розкриті проблеми фінансової науки: організація ефективного і належного фінансового контролю; нагляд за принципами економії; встановлення належного балансу між державними потребами, національним продуктом і оподаткуванням. Вчений вводить в обіг категорію «фінансова економіка», під якою розуміє державний бюджет. Він наголошує на втручанні держави в розподільчі та перерозподільчі процеси шляхом реалізації податкової політики в інтересах більшості суспільства. У вітчизняній та зарубіжній літературі справедливо відзначається особлива заслуга А. Вагнера, а саме доповнення ним принципів оподаткування А. Сміта в концептуальному плані і покладення їх в основу податкової політики, тобто фінансової практики. Навіть у радянських умовах, на початку 20-х рр. XX ст., підкреслювалась необхідність правильної побудови податкової системи, тобто такої, яка повинна відповідати принципам оподаткування А. Вагнера [6, с. 153, 157].

А. Вагнер відомий також в економічній літературі відкриттям так званого закону «зростаючого обсягу державної діяльності». Він відкрив, дослідив і обґрунтував на прикладі фінансової аналітики нову закономірність, тенденцію: зростання державних видатків в розвинутих країнах відбувається значно швидше, ніж національного продукту. В свою чергу, зростання душевого споживання національного доходу як наслідок індустріалізації викликає більш швидке розширення державної діяльності. Все це отримало назву Закону А. Вагнера. Отже, А. Вагнер задовго до Д. Кейнса підвів економічну теорію і практику до розуміння нової, зростаючої ролі держави і об’єктивної необхідності державного втручання. Це дало підставу називати його німецьким Д. Кейнсом. Таким чином, у межах фінансової концепції представників німецької фінансової школи сформувалася цілісна теорія державних фінансів, обґрунтований взаємозв’язок між фінансовою, бюджетною політикою держави та інституціональними чинниками, у найбільш повному і завершеному вигляді обґрунтовано інститут державного фінансового контролю.

У межах фінансової концепції представників німецької фінансової школи сформувалася цілісна позитивна і нормативна теорія державних фінансів, обґрунтований взаємозв’язок між фінансовою, бюджетною політикою держави та інституціональними чинниками, у найбільш повному і довершеному вигляді обґрунтовано інститут державного фінансового контролю.

Третій етап розвитку фінансової науки, який включає в себе три класичні ситуації з домінуванням відповідно класичної та неокласичної фінансових шкіл і напрямів, завершився на початку 30-х років ХХ ст. Розпочався перехід до нової – четвертої – класичної ситуації, зміст якої полягав у формуванні кейнсіанства як нового самостійного напряму в економічній та фінансовій науках і принципово нової фінансово-економічної політики, що зайняли визначальне місце в теорії та практиці США і майже всіх країн Заходу. Віхами на цьому шляху були корінні зміни в соціально-економічному розвитку, викликані насамперед світовою економічною кризою 1929-1933 рр. («Великою депресією»), «Новим курсом» Д. Ф. Рузвельта, працями видатного англійського вченого Дж. М. Кейнса (1883 – 1946) – «Трактат про гроші» (1930), «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), «Теорія зайнятості» (1937) та його послідовників, а відтак виникненням кейнсіанства і його різних варіантів.

Фінансова концепція Дж. М. Кейнса виходить з наступних основних постулатів його загальної теорії:

По-перше, всі найважливіші проблеми капіталістичного розширеного відтворення необхідно вирішувати в контексті попиту, що забезпечує реалізацію ресурсів, а не з позицій пропозиції ресурсів, як це пропонували представники попередніх наукових економічних шкіл.

По-друге, капіталістична економіка немає більше можливостей для ефективного саморегулювання. В умовах все більшого усуспільнення праці і капіталу втручання держави неминуче. Державне регулювання може і повинно замінити (в крайньому випадку суттєво доповнити) механізм автоматичного регулювання економіки за допомогою цін.

По-третє, кризи перевиробництва виступають на поверхні економічного життя як суттєвий недолік споживчого попиту. Саме тому проблему рівноваги в економіці слід вирішувати з точки зору попиту. Для цього Д. Кейнс вводить термін «ефективний попит», який виражає рівновагу між споживанням і виробництвом, доходом і зайнятістю.

По-четверте, введення до економічного обороту дефініції «ефективний попит» дозволило повернутися до макроекономічних агрегатних показників (національного продукту і національного доходу) від яких фактично відмовилися всі післярікардовські економічні школи. Повернення до них дозволило вияснитияк функціонує економічна система в цілому,поставити ряд проблем, завдань, пов’язаних з рухом усього потоку вартості, що виробляється, розподіляється і споживається.

По-п’яте, головним інструментом в руках держави регулювання економіки виступає бюджетна політика. Тому на державний бюджет і фіскальну політику в цілому покладалися завдання забезпечення зайнятості робочої сили і фінансування виробничого обладнання. Грошово-кредитному регулюванню Дж. Кейнс відводив меншу роль.

На основі ідеї про «ефективний попит» була переглянута вся фінансова теорія. Вона стала розглядатися як складова частина теорії зайнятості і доходів, а фінансова політика як невід’ємна частина економічної політики.

Д. Кейнс розглядає державні видатки в якості головного важеля урядового втручання в економіку, формування «ефективного попиту» і подолання кризи. Забезпечений податками і позиками, він повинен сприяти реалізації національного доходу. Новою позицією в кейнсіанській теорії, яка була вперше введена в науковий оборот, стало положення «податки – вбудовані стабілізатори». Воно засновано на функціональній залежності між національним доходом і податками: чим вище рівень національного доходу, тим більша сума податків повинна поступити до бюджету. Такий характер податків, на думку Д. Кейнса, забезпечує автоматичну гнучкість економічної системи. Новим положенням, що було вперше введено в теорію державних фінансів, стала ідея щодо необхідності зростання державних видатків, «які фінансуються за допомогою позик». Послідовники Д. Кейнса назвали це «дефіцитним фінансуванням», тобто фінансуванням в борг; з цього часу з концепцією «здорових фінансів» класичної школи було остаточно покінчено.

Сучасна вітчизняна та зарубіжна література містить чимало докладних описань та аналізу втрати кейнсіанством попередніх пріоритетних позицій в 1970-і рр. і переходу науки і наукового співтовариства на новий етап розвитку. Початок шумному процесу повалення Кейнса з п’єдесталу був покладений потужною атакою монетаристів на його вчення зокрема і на кейнсіанство в цілому. З великої кількості зображень цього процесу наведемо аналіз його відомим американським ученим, лауреатом Нобелівської премії з економіки П. Кругманом. Якраз у цей період, писав дослідник, «багато економістів відвернулись від Кейнса. Вони стали стверджувати, правда не без деякої підстави, що у своїх працях він виходив із посилок, які неможливо строго визначити; чисті теоретики стали стверджувати, що теорія, мікрооснови якої побудовані на спостереженнях, а не аксіомах, не повинна мати право на існування незалежно від того, як вона показала себе на практиці. Девальвації Кейнса сприяв і не кейнсіанський характер проблем, з якими світ зіштовхнувся в 1970-і та 1980-і роки – інфляція, а не дефляція (хоч на початку 1920-х років не хто інший, як Кейнс першим дав цілісне пояснення гіперінфляції, що вразила в той період багато з європейських валют), і нестача заощаджень, а не відсутність попиту. Врешті решт Кейнс зійшов нанівець під потужним натиском антикейнсіанських ідей, починаючи від математично бездоганних академічних пошуків, згідно яким рецесії в принципі неможливі (або, якщо вони трапляються, то лише під впливом тих категорій споживачів, які раціонально віддають перевагу більшому дозвіллю, ніж більшій праці), і закінчуючи популярними концепціями маніакального толку, на зразок економіки пропозиції» [37].

Подібний аналіз причин і наслідків зміни наукових парадигм, зокрема їх пріоритетності та впливу на економічну і фінансову політику, став загальним місцем у сучасній і зарубіжній фінансово-економічній літературі, присвяченій аналізу переходу з другої половини 70-х рр. ХХ ст. на новий етап наукових досліджень. Проводячи аналогії між 30-ми і 70-ми рр. XX ст., лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Стігліц писав: «В 70-тірр.з’явилась нова проблема – інфляція, а також виросло нове покоління економістів. Проблемою в 1930-х роках була дефляція, тобто зниження цін. Для молодих економістів, які прагнули себе проявити, все це було стародавньою історією. Ще одна глибока рецесія здавалась їм чимось неймовірним. Той факт, що більшість післявоєнних економічних спадів були пов’язані з посиленням кредитної політики Федеральної резервної системи, сприяв посиленню забобонів консерваторів, які вважали, що будь-які відхилення від ідеальної схеми розвитку економіки пов’язані з діями уряду, а не зі збоями фінансового механізму» [19, с. 289]. Водночас Дж. Стігліц констатував наявність і інших поглядів, у яких, на його думку, давалось переконливе тлумачення відсутності повоєнних криз: «цьому сприяло загальносвітове визнання необхідності сильного регулювання» [19, с. 289]. В силу ряду причин Й. Шумпетер не виокремив класичного періоду і класичної ситуації, пов’язаних з кейнсіанською науковою революцією другої половини 30-х років ХХ ст. З нашої точки зору, маємо вагомі підстави розглядати як класичну ситуацію домінування у 50-60-і рр. ХХ ст. в світовій економічній думці кейнсіансько-неокласичного синтезу, розробленого представниками ортодоксального кейнсіанства (П. Самуельсон, Р. Хікс, Е. Хансен, Ф. Модільяні та ін.). Вважаємо цілком правомірним розглядати останню третину ХХ ст. – перше десятиріччя ХХI ст. як етап подальшого розвитку неокласики в сукупності її нових теорій (монетаризму, раціональних сподівань, економіки пропозиції, реального бізнес-циклу та ін.). Нарешті, в ХХI ст. відбувається інтенсифікація розвитку теорій неоінституціоналізму, які розглядаються багатьма водночас як складова сучасного інституціоналізму і втілення (збагачення, синтез) неокласичних положень.

В найбільш відомій книзі Д. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» немає такої дефініції як «фінанси», тільки кілька сторінок приділено податковій політиці, так званим «соціальним інвестиціям» і «видаткам, що фінансуються за допомогою позик». Але вихідна його ідея щодо необхідності державного втручання для досягнення «ефективного попиту» має безпосереднє відношення до державних фінансів і фіскальної політики. Адже головним інструментом втручання держави в економічне життя є фінанси, оновлена за їх допомогою частина вартості національного продукту. Теорія видатного англійського економіста справила величезний вплив на розвиток фінансової науки і розробку фіскальної політики майже у всіх розвинутих країнах світу на протязі 40-х – першої половини 70-х рр. Цей напрямок світової економічної думки визначив на багато років розвиток фінансової науки.

Необхідно зауважити, що незважаючи на відносно короткий період часу домінування кейнсіанського напряму в економічній та фінансовій науках (30-60-ті рр. ХХ ст.) [39], і переходу науки і наукового співтовариства на новий етап розвитку (за П. Кругманом, вихід на домінантні позиції в науці представників чиказької школи монетаризму на чолі з професором М. Фрідменом [40]) вплив його новітніх варіантів залишається значним. Через чотири десятиліття новітня глобальна фінансово-економічна криза, відповідальність за яку поклали на ринковий фундаменталізм неоконсервативного тлумачення, надала додатковий поштовх для подальшого процесу «реконструкції» кейнсіанства, таким специфічним чином підтвердивши оптимістичні сподівання його представників. У межах кейнсіанства виокремились економічні та фінансові концепції представників нового кейнсіанства. Дж. Стігліц відносить їх до двох основних течій. Перша з них узгоджується з більшістю неокласичних допущень, але з одним важливим винятком: про жорсткість заробітної плати і цін, тобто, наприклад, про незниження їх за наявності надлишкової пропозиції робочої сили (безробітті). При протилежному допущенні, тобто більшій гнучкості заробітної плати і цін, «економіка була б ефективною, а її учасники поводились би у відповідності зі стандартною неокласичною моделлю» [26, с. 310].

Прихильники другої течії у новому кейнсіанстві, можливо, більше наближалися до поглядів самого Кейнса і вважали проблеми ринкової економіки більш глибокими. Зниження заробітної плати і посилення економічного спаду пов’язані як причина і наслідок із-за скорочення у цьому випадку споживачами своїх витрат. Дефляція або навіть уповільнення темпів інфляції порівняно з очікуваними можуть привести фірми до банкрутства в результаті браку отриманих доходів для платежів по кредитах. З цієї точки зору, проблеми, що виникають на фінансових ринках, частково обумовлюються відсутністю індексації боргових контрактів з врахуванням рівня цін.

Вихідним пунктом для перегляду кейнсіанської економічної теорії стали, по-перше, зміщення акцентів з питань безробіття на питання інфляції та зростання, по-друге, визнання неадекватності мікроекономічної основи для кейнсіанської макроекономічної теорії. З точки зору багатьох – мікроекономіка, яка приділяла основну увагу поведінці фірм, і макроекономіка, що займалася поведінкою економіки в цілому, в повоєнний період розійшлись в різні сторони і стали окремими науковими напрямами і дисциплінами. В них застосовувались різні моделі, а отримані з їх допомогою висновки також виявились різними. Так, в неокласичних моделях мікроекономіки поняття «безробіття» взагалі не існувало, тоді як в кейнсіанській макроекономіці безробіття вважалось першочерговою проблемою. В постулатах мікроекономіки підкреслювали ефективність ринків, а в макроекономіці – нераціональне використання ресурсів в періоди рецесій та депресій. Досить швидко з’ясувалося, що при спільності загальної тенденції сучасної науки – пошуках єдиного підходу для інтеграції макро- і мікроаналізу - представники різних напрямів економічної та фінансової наук, насамперед монетаризму і посткейнсіанства, розійшлись по різні сторони і пропонували різні вирішення проблеми.

Виокремилось кілька наукових напрямів, які відігравали помітну роль у формуванні економічної та фінансової політики (монетаризм, нове кейнсіанство тощо). Проте необхідно відмітити, що до цього часу жодному з напрямів сучасної економічної та фінансової теорій не вдалося задовільно вирішити проблему несуперечливого і ефективного поєднання мікро- і макроаналізу.Зміна умов відтворювання спричинила певне «поправіння» економічних концепцій. Практичні рекомендації державного втручання набувають нового звучання. Реформістські рекомендації відкидаються, кейнсіанські методи регулювання заступають неокласична теорія й практика державного втручання. Особливо авторитетним стає один з неокласичних напрямів – неоконсерватизм. Водночас панівне становище в економічній та фінансовій науках і в практиці посів монетаризм – грошова теорія і політика Фрідмена та його прибічників, що відображає їх прихильність до ідеї мінімальної ролі держави і обмеження її впливу. Згідно з концепцією монетаризму необхідно збільшувати грошову масу з фіксованою швидкістю, що дорівнює темпам зростання реального обсягу виробництва (темпи зростання виробництва, які дорівнюють темпам зростання робочої сили, плюс темпи зростання продуктивності). Вона подавалась як найкращий спосіб стабілізації цін, тобто забезпечення низької інфляції. Проте практика не підтвердила базову емпіричну гіпотезу монетаризму, яка полягала в тому, що співвідношення кількості грошей і обсягу ВВП (яке називають швидкістю грошового обігу) є постійною величиною. Насправді протягом останніх 30 років це співвідношення варіювалось у широких межах, принаймні у деяких країнах.

Теоретичною базою сучасного неоконсерватизму є неокласична доктрина, поступове відродження якої починається в 50-60-х роках, а розквіт випадає на 70-80-ті роки. Ця течія відродилася під впливом, з одного боку, об’єктивних обставин, посилення суперечностей ринкової системи господарства, з іншого – як відображення кризи кейнсіанської теорії. Найвпливовіші теоретики неокласичної школи є противниками теорії ДЖ. Кейнса. В 70-80-ті роки зіткнулися два основні напрями західної економічної думки. Кейнсіанський підхід до повного використання ресурсів і економічної рівноваги, заснований на «ефективному попиті», в досягненні якого важливе місце відведено державі, поступається місцем неокласичному, відповідно до якого приватний ринок, ринкове господарство не повинні обмежуватися державним втручанням, конкуренція створює кращі можливості для забезпечення економічної рівноваги. Концепцію «ефективного попиту» заступає концепція «пропонування ресурсів». Підхід двох шкіл до економічної ролі заощаджень також протилежний. За ДЖ. Кейнсом, заощадження визначаються інвестиціями, основою тут є «схильність до інвестування». За теорією неокласиків, заощадження, зрештою, зумовлюють рівень нагромаджень, капітальні вкладення та економічне зростання. Кейнсіанське тлумачення рівня безробіття як залежного від попиту й примусового відкидається, безробіття проголошується добровільним. Кожна з розглядуваних шкіл, пропонує свої практичні рекомендації в галузі економічної та фінансової політики. Відмінності в економічних доктринах зумовили різний підхід до методів регулювання економіки. Необхідно зазначити, що йдеться тільки про зміну методів і ні в якому разі не про повне скасування державного втручання. Зміна в методах регулювання пов’язана насамперед із суттєвою переорієнтацією пріоритетів бюджетної та податкової, кредитної й грошової політики.

Неокласична школа виходить з пріоритету грошової політики. Сучасний неокласицизм надає особливого значення монетарній політиці, тому що розвиток інфляції загрожує формуванню норми нагромадження та прибутку. Славетним представником сучасного монетаризму є М. Фрідман – глава чикагської школи. Його грошову теорію в західній літературі звуть «консервативною контрреволюцією». Згідно з теорією М. Фрідмана, державне втручання слід обмежити тільки грошовою сферою. На його думку, необхідно проводити таку грошову політику яка створювала б сприятливі умови для економічної активності. Розвиток світової економіки на принципах інтеграції та інтернаціоналізації (виникнення світового ринку капіталів, зростання ролі ТНК, концентрація зусиль в галузі виробництва, підвищення значимості фінансових ресурсів – головного двигуна будь-якої сфери бізнесу) підвів наукове товариство до необхідності теоретичного обґрунтування сутності та ролі фінансів господарюючого суб’єкта. Формування нового інституціонального середовища на демократичних засадах у середині ХХ ст. підняло цю необхідність до рівня практичної. Ініціаторами вирішення цієї проблеми виступили представники так званої міжнародної фінансової школи. Фундаментальні складові її зводяться до таких положень:

1) економічна могутність країни, а, отже, і стійкість її фінансової системи – це могутність її приватного сектору, ядро якого складають великі корпорації;

2) основа будь-якої національної фінансової системи - фінанси підприємницького сектору;

3) панівна ідея - мінімізація державного втручання у діяльність підприємницького сектору;

4) прибуток і розвинуті ринки капіталів - доступні джерела фінансування, що створюють передумови для розвитку великих корпорацій;

5) глобалізація, як загальна світова тенденція сучасного цивілізаційного розвитку, сприяє подальшій інтернаціоналізації ринків капіталу, товарів, праці, інформаційно-комунікаційних технологій тощо.

Перенесення цих узагальнень на власне фінансову науку дає можливість розглядати їх як систему знань про організацію і управління фінансовою тріадою: ресурсами, відносинами (договорами), ринками. Ключовими розділами, які склали основу формування новітньої неокласики і/або які стали її складовими частинами, є основоположні концепції і граничної корисності; арбітражного ціноутворення; структури капіталу; портфеля і ціноутворення на ринку фінансових активів; ціноутворення на ринку опціонів; переваг ситуацій у часі. Вони не лише не втратили своєї новизни і значимості, але й набувають подальшої актуальності у процесі розвитку національних і світової фінансових систем в умовах глобалізації та фінансіалізації. Ядром новітньої неокласичної теорії фінансів є систематизація знань і учень про системне функціонування фінансових ринків, а підняв її на п’єдес

[Завантажити PDF версію]