ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ У ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ: МЕТОДОЛОГІЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ

У процесі еволюції технологічних укладів і суспільних відносин людський капітал (ЛК) стає найбільш динамічним фактором: якщо у XVII-XVIII ст. частка людського капіталу в загальному обсязі капітальних ресурсів країн Західної Європи не перевищувала 10%, то на початку ХІХ ст. вона зросла до

33%, у 1912-1973 рр. - до 57%, а

у кінці ХХ століття досягла майже

70% [16, 17, 19, 23].

Одночасно у теоретичному плані відбулась трансформація поглядів, коли вже у трактуваннях науковців кінця ХХ ст. людський капітал, включає в себе не просто здатність збору та накопичення інформації, а й вміння трансформувати її в знання та інноваційні продукти, які можуть бути застосовані для практичного вирішення стратегічних завдань економічного і соціального розвитку і формування дострокових конкурентних переваг на глобальному ринку.

Загалом, у зарубіжних і вітчизняних дослідженнях у 1980-і роки центр дослідницької уваги зміщується у площину комплексного аналізу безпосередньо інтелектуального капіталу на методологічній основі Дж.К. Гел-брейта [2, с. 422]. Це, на наш погляд, зумовлено:

- по-перше, пришвидшенням і новою якістю науково-технологічного прогресу;

- по-друге, трансформацією парадигми розвитку і реальним становленням економіки знань;

- по-третє, формуванням загального розуміння та уніфікованого трактування нематеріальної вартості і нематеріальних активів [5, 21].

У своїй еволюції методологічна база дослідження інтелектуального капіталу пройшла стадії класичних

(1980-1990 рр.), динамічних (19902004 рр.) і агрегованих (з 2004 р.)

теорій [7, с. 130].

Слід зазначити, що вже на етапі категорійної ідентифікації виявились досить складні методологічні проблеми, насамперед, стосовно спільних рис і відмінностей між людським та інтелектуальним капіталом, їхньої структуризації і вимірювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даноТ проблеми і на які спирається автор, виділення неви-рішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. У другій половині ХХ ст. вивчення проблем людського капіталу виділилась в окрему галузь економічної науки. Фундаментальний внесок в розвиток теорії інтелектуального капіталу як системоутворюючої категорії постіндустріальної економіки знань зробили західні вчені Л. Едвінссон, Д. Даффі, М. Мелоун, Т. Стюарт, Л. Хіроякі та ін., а також українські дослідники О. Грішнова, А. Гальчинський, В. Базилевич, В. Ільїн, А. Колот, Л. Антонюк та інші.

У епоху відкритої науки та інновацій вкрай актуальною стає також проблема інтелектуальної власності. Загалом на фундаментальному рівні мова йде про розуміння вирішальної ролі інтелектуального капіталу у руслі універсальних тенденцій глобального розвитку - інформатизації, економічної лібералізації і демократизації, індивідуалізації та гуманізації.

Формулювання завдань та цілей статті. В контексті вищезазначеного, сформульовано мету і основні завдання даного дослідження, що орієнтовані на методологічну ідентифікацію інтелектуального капіталу у постін-дустріальній економіці знань, визначення його структурної композиції на мікро-, макро- та глобальному рівнях.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У сучасній економічній літературі категорію інтелектуального капіталу можна вважати, на наш погляд, достатньо визначеною. Так, за О. Грішновою - це інтелектуальна здатність людей у сукупності зі створеними ними матеріальними й нематеріальними засобами, які використовуються в процесі інтелектуальної діяльності людиною індивідуально або в рамках певного колективу і підвищують ефективність праці й доходи [6]. Трактуючи інтелектуальний капітал як нагромаджену у процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей, взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються у процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу В. Базилевич та В. Ільїн узагальнюють взаємопов'язані аспекти аналізу: ціннісний, системний, процесний, результативний [2,

с. 424].

Серед актуальних підходів до аналізу сутності інтелектуального капіталу принциповим є його визначення як певного вкладення для отримання доходу, тобто інтелектуальний капітал - це знання, здатні приносити прибуток. Іншими словами, мова йде про комерційне використання інтелекту [2, сс. 422-423].

Констатуючи наявну в сучасній економічній літературі певну термінологічну невизначеність, Грішнова О.А. підкреслює, що вона зумовлена насамперед не достатнім врахуванням специфіки рівнів дослідження [6, сс. 34-35]. Інтелектуальний капітал індивіда, фірми та суспільства вирізняють у своїх дослідженнях В. Базилевич та

В. Ільїн [2, с. 424].

Узагальнюючи найбільш популярні та затребувані в сучасних дослідженнях підходи стосовно інтелектуального капіталу, ми пропонуємо схему методологічної ідентифікації ключових понять у цій царині (рис. 1).

Незважаючи на відмінності у трактуванні інтелекту [11, с.49-53], він загалом, являє собою розумову енергію, втілену у знаннях, досвіді, інформації та інтелектуальній власності. Коли розумова енергія організується з орієнтацією на створення нових цінностей, інтелект стає засобом виробництва [12, с.12, 108].

Як особливий вид людської діяльності інтелектуальна праця може бути репродуктивною чи творчо продуктивною, коли виробляється інтелектуальний продукт. Він може комерціалізуватись безпосередньо або опосередковано через оформлення у якості прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Серед інститутів постіндустріальної економіки знань чи не найголовнішу роль, на наш погляд, відіграє саме інститут інтелектуальної власності, формування якого в сучасному розумінні відображає еволюцію, з одного боку, організаційних форм

науково-технологічного прогресу, а з іншого — безпосередньо відносин власності. Нині його механізми, що охоплюють об'єкти, джерела, процеси та результати наукової й інноваційної діяльності, є фундаментально пріоритетними в національних інноваційних системах (рис. 2).

Як ключовий інструмент інноваційної політики інститут інтелектуальної власності: забезпечує обмін інтелектуального продукту між творцями, посередниками, кінцевими споживачами; активізує системні науково-технічні дослідження, міжсуб'єктну та міжгалузеву дифузію інновацій, кооперацію між суб'єктами інноваційного процесу через трансфер технологій, інтегрує ресурси для проведення спільних досліджень, сприяє розвитку новітніх форм патентно-ліцензійної кооперації фірм, залучення споживачів до інноваційного процесу; розширює межі національних інноваційних систем шляхом відображення новітніх науково-технічних досягнень у процесі реєстрації та охорони доменних імен у мережі Інтернет, функціонування електронних систем подання й опрацювання патентних заявок, формування сучасних елементів інфраструктури, поширення аудиту та механізмів страхування інтелектуальної власності, розвитку різноманітних посередницьких структур, інтеграції в інноваційні системи малого та середнього бізнесу;

сприяє розвитку системи фінансування інноваційної діяльності, раціоналізації структури витрат на основі відшко-дування й капіталізації інноваційних витрат шляхом реалізації об'єктів інтелектуальної власності, продажу прав інтелектуальної власності, укладання ліцензійних угод, залучення вітчизняних і зарубіжних інвестицій, створення сприятливого іміджу інноваційних формувань, переплетення відносин щодо об'єктів інтелектуальної власності з новітніми інноваційно-господарськими відносинами [2, с. 605-606].

У сучасній економіці інтелектуальна власність використовується практично в усіх видах діяльності суб'єктів бізнесу і є невичерпним ресурсом розвитку на відміну від природних та матеріальних ресурсів. Показовим є вкрай нерівномірний розподіл прав інтелектуальної власності, що, зокрема характеризує міжнародна патентна статистика (табл. 1).

Левова частина патентів припадає на високорозвинені країни. Вважаючи на тісну кореляцію індексу інновацій-ності та індексу інтелектуальної власності (рис. 3), глобальні соціально-економічні асиметрії доповнюються інтелектуальними з децентралізацією відповідного ресурсу насамперед у країнах - інноваційних лідерах. Можна передбачити, що у середньостроко-вій перспективі такого роду асиметрії стануть визначальними у глобальній стратифікації країн і регіонів світу.

Зауважимо, що навіть втілений у правах інтелектуальної власності інтелектуальний капітал може розглядатися тільки як інтелектуальний ресурс або потенціал у випадках, коли він ще не знайшов свого застосування на ринку чи в суспільстві.

Окремою проблемою слід вважати, на наш погляд, вимірювання (оцінки) інтелектуального капіталу первопричиною чого є необхідність зовнішнього підтвердження його вартості (цінності) [20]. Крім того, інтелектуальний капітал стає органічною складовою інституційних теорій і стратегій, суттєво впливаючи на ринкову і соціальну поведінку постін-дустріальних суспільств. Найбільш комплексно і достатньо структуровано інтелектуальний капітал у глобально порівняльному плані оцінюється за методиками міжнародних організацій

[18, 22, 24, 25].

Слід зазначити, структура інтелектуального капіталу поглиблено і конкретизовано досліджена переважно західними вченими на рівні фірми (організації). їх ключові підходи 1980-2000-их років узагальнили В. Базилевич, В. Ільїн [2, сс. 425-436], а також Д. Ільницький [7]. Ще раз підкреслимо, що науковий пошук проводився у процесі сучасної ідентифікації, оцінки та відображення у фінансовій звітності нематеріальних (людських, інтелектуальних) активів - знань, умінь, навичок, творчих здібностей працівників.

Згідно сучасних принципів та універсальних підходів на мікрорівні інтелектуальний капітал формують: безпосередньо людський капітал,

втілений у працівниках компанії у вигляді їхнього досвіду, знань, навичок, творчих можливостей, а також загальної культури, прихильності до філософії фірми, її внутрішніх цінностей; структурний (організаційний) капітал у вигляді патентів, ліцензій, торговельних марок, організаційних структур, баз даних, електронних мереж тощо; клієнтський (споживчий) капітал, що включає систему відпрацьованих, надійних, довгострокових, довірчих і взаємовигідних відносин підприємства зі своїми клієнтами, покупцями, а також фірмове найменування та історію взаємовідносин із споживачами [14 с. 13; 7, с. 131].

Слід акцентувати увагу на тому, що і макроекономічні теорії початку ХХІ ст. не в змозі пояснити стрімкий прогрес таких компаній, як Apple, Microsoft, IBM, Google та інших, що не мають традиційних факторних переваг, однак є світовими лідерами за ринковою вартістю компаній. У таких компаніях за останні десятиріччя спостерігається експонентне збільшення співвідношення між їхньою ринковою вартістю і вартістю їхніх активів. Так, для 500 найбільших компаній США це співвідношення збільшилося від одиниці в 1980 р. до семи в 2000-му. Тобто в семи доларах вартості компаній їхні активи становлять лише один долар. Причину виникнення цього феномену неокласичні економісти (Р. Солоу, П. Ромер) пояснюють тим, що в цілому тільки 50% приросту внутрішнього валового продукту можуть бути забезпечені збільшенням трудових ресурсів та фізичного капіталу. Інші 50% відносяться переважно до інноваційних продуктів - результатів інтелектуальної праці, які мають нематеріальну форму і які в сукупності визначають як знання або як інтелектуальний капітал.

Пропонуючи досліджувати інтелектуальний капітал у взаємозв'язку із людським і соціальним1, О. Грішнова зазначає, що інтелектуальний капітал соціальна взаємодія, будучи об'єктами самостійного аналізу, характеризують національний (суспільний) людський капітал [6, с. 38].

За О. Грішновою, соціальний капітал (СК) - є особливою формою капіталу, що існує в таких елементах громадської організації, як соціальної мережі, соціальні норми й довіра, що створюють умови для координації й кооперації заради взаємної вигоди. За Ф. Фукуямою, соціальний капітал - це креативний потенціал суспільства, що формується як результат наявної довіри між його членами. Він ґрунтується насамперед на утвердженні неформальних цінностей і норм. Які поділяють певні групи людей, котрі мають можливість стабільного спілкування та співробітництва (конструктивізм і взаємна повага, чесність, надійність у виконанні зобов'язань, плюралізм і толерантність, спільне бачення перспективи тощо). Являючи собою безпосередньо економічну цінність (Ф. Фукуяма), соціальний капітал примножує віддачу від інвестицій у фізичний і людський капітал (Р. Патнем), мобілізує морально-психологічний ресурс розвитку (А. Гальчинський).

Фактично, оскільки знання удосконалюється, зазначає Ш. Юсуф, та стають більш різноманітними, людський капітал стає більш креативним, об'єднуючись у мережевий капітал - wikicapital, створюючи локальні й глобальні команди та партнерства, асоціації й спільноти. Об'єднання сприяє обміну знаннями та співпа-дінню зусиль талантів з різними поглядами, точками зору, що надійшли з різних областей знань [4, с. 164]. У більш широкому політико-економіч-ному плані А. Гальчинський також аргументовано стверджує, що найбільш адекватною формою утвердження соціального капіталу є мережева організація відповідних взаємозв'язків. Перехід до неформальних норм самоорганізації забезпечується через різнорівневі мережеві механізми, зокрема ті, що безпосередньо діють у сфері економіки [4, с. 363].

Виходячи із сучасних методологічних підходів можна запропонувати наступну структурно-логічну схему макроекономічного аналізу (рис. 4).

Загалом, досліджувана проблема має міждисциплінарний характер: будучи самостійними нематеріальними активами, людський, інтелектуальний, мережевий і соціальний капітал формується і реалізується у тісному взаємозв'язку.

Відзначаючи зростаючу роль соціального капіталу в умовах синергетичної глобалізації, А. Гальчинський аналізує цей феномен у новітньому концептуальному форматі метаеко-номіки - економіки відтворення та обміну інформації, формування на її основі знань та соціального капіталу, економіка розвитку людини як творчої особистості, швидкісна економіка, що формує свої відносини не на вертикально-ієрархічних, а горизонтальних (мережевих) принципах, синергетичних началах, економіка не конкуренції, а конвергенції [4, сс. 559-566]. Увага акцентується на формуванні якісно нової взаємозалежності «конвергенція - довіра - соціальний капітал», який у поєднанні з інформацією, знанням, людським капіталом стає визначальним інноваційним важелем суспільного розвитку [4, с. 560].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

У контексті глобалізаційних тенденцій конкурентний успіх країн визначається здатністю розвивати осо-бистісний, корпоративний і національний людський капітал у висококонку-рентному середовищі. У належному інноваційному кліматі створюються передумови формування інтелектуального капіталу, що акумулює наукові знання і компетенції працівників, накопичений організаційний і комунікаційний досвід та інтелектуальну власність, що реалізується переважно в нематеріальних продуктах і активах.

В постіндустріальній знаннєвій парадигмі інтелектуальний капітал у взаємозв'язку із людським, соціальним і мережевим капіталом, стає ключовим фактором ефективного економічного розвитку. Потрібне поглиблене дослідження його системної сутності, методології й інструментарію оцінювання інтелектуального потенціалу суб'єктів глобальної економіки, шляхів та механізмів його мобілізації і на цій основі - постійної технологічної модернізації мікро- та макроекономічних структур. При цьому окремого дослідження потребує проблема глобальної інтелектуальної асиметричності.

[Завантажити PDF версію]