ТЕОРЕТИЧНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ПОЗИК


У статті досліджується економічна та етично-правова природа держав¬них позик як основної форми державного кредиту. Виокремлено цілі боргової політики держави на сучасному етапі. Висвітлені особливості державних позик, переваги та недоліки боргового фінансування видатків бюджету. Розглянуті наслідки фінансування урядових витрат за рахунок державних позик.

Джерела фінансування держав¬них потреб вельми різноманітні, та за своїм фіскальним та соціаль¬но-економічним значенням з-поміж них виділяються два основні види: податки і позики. Часто податкових доходів не вистачає для фінансування в повному обсязі державних витрат, а доходи від державного майна та господарської діяльності зовсім не¬значні. Тому з давніх часів держа¬ва, особливо в екстраординарних, форсмажорних обставинах (стихійні лиха, війни, кризи і тд.), використо¬вує позики, щоб забезпечити себе додатковими коштами, які не можна зібрати за допомогою податків. Запо¬зичені кошти поступають у розпоря¬дження органів державної влади як додаткові фінансові ресурси. Вони використовуються, як правило, для фінансування державних видатків та інвестицій. Джерелом погашення державних позик і виплати відсотків по ним виступають кошти бюджету.

У працях багатьох відомих вітчиз¬няних та зарубіжних вчених - еконо¬містів досліджуються теоретичні заса¬ди державного кредиту і державних позик, зокрема, В. Андрущенка, О.Ба-рановського, Р. Барро, Т. Богдан, Дж. Б'юкенена, А. Вагнера, В. Корнєєва, Р. Масгрейва, Ф. Нітті, І. Озєрова, М. Орлова, К. Райнхарта, К. Рогоффа, Дж. Тобіна, М. Фрідмена, В. Федосо-ва, Л. Штейна та інших. Однак нині, коли проблема скорочення боргового тягаря набула особливого значення як для України, так і для багатьох країн світу, необхідність розробки нової парадигми боргової політики, основою якої є глибоке теоретичне підрунтя та розуміння боргових фі¬нансів, належить до пріоритетних завдань як теорії, так і практики. У зв'язку з цим дослідження проблема¬

тики боргових фінансів заслуговує на особливу увагу.

Об'єктивна необхідність викори¬стання державних позик як основної форми державного кредиту для задо¬волення потреб суспільства і держави зумовлена постійним протиріччям між величиною цих потреб та мож¬ливостями держави їх задовольнити за рахунок бюджетних доходів. Адже кошти, які надходять від оподатку¬вання, обмежені і, як відмічає фран¬цузький вчений-економіст П.Годме, «податковий тягар не може перевищи¬ти відомі межі без того, щоб не викли¬кати серйозні економічні і політичні наслідки» [1, с.353]. Американський вчений-економіст А.Лаффер довів, що високі ставки податків призводять до значного падіння бюджетних до¬ходів, пригнічуючи підприємницьку ініціативу. Податки викривляють стимули для розвитку інвестиційних процесів, що обмежує рівень вироб¬ництва, ринку праці та споживання. Ефект викривлення трансформується у надлишковий податковий тягар. Як стверджують А. Ауербах і Дж. Хайнс, «викликане податками зниження економічної ефективності є ефектом викривлення. Зростання доходів від оподаткування призводить до до¬даткових втрат податкоплатників і суспільства, які викривляють еконо¬мічні рішення» [2].

Сягнувши певного рівня, претен¬зії фіску заходять у суперечність з економічними можливостями, стають соціально неприйнятними. Тобто можливості оподаткування в даній країні і на певний момент обмежені. Держава при обмежених грошових ресурсах не в змозі виконувати свої функції, тобто забезпечувати постійно зростаючі потреби усього супільства і кожного індивідума зокрема. А ви¬датки держави постійно зростають, що довів ще у 1892 р. німецький економіст Вагнер. Закон збільшення видатків доводить безпідставність обіцянок уряду економити кошти. Стримувати ріст видатків, основна частина яких — трансфертні платежі, неможливо. Фінансування за рахунок позик - альтернатива для фіску. Тому органи влади залучають вільні грошо¬ві кошти фізичних та юридичних осіб за допомогою державних позик для фінансування потреб держави.

У сучасних умовах фінансові ре¬сурси, отримані завдяки державним позикам, стали другим після подат¬ків методом фінансування видатків бюджету. Ще у ХІХст. відомий росій¬ський вчений-економіст М.Ф. Орлов, оцінюючи особливе значення держав¬них позик, писав: «Єдиним справжнім і невичерпним скарбом мудрих воло¬дарів є система позик, що базується на правилах державного кредиту» [3, с.36]. На відміну від «ординарних» фінансових інструментів, державний кредит є унікальною формою мобілі¬зації фінансових ресурсів. Державні позики є практично невичерпним джерелом надходжень до бюджету. Міністр фінансів Франції 40-х років Лафіт казав: «Податок бере кошти там, де їх немає, позики ж беруть капітали там, де вони є» [1, с.25]. Державний кредит як економічна ка¬тегорія поєднує властивості фінансів взагалі і, власне, кредиту зокрема. Як елемент фінансової системи він об¬слуговує формування і використання певної частини фінансових ресурсів держави.

Як один із видів кредиту держав¬ний кредит має ряд особливостей, чим відрізняється від класичних (орди¬нарних) фінансових інструментів. Ці особливості відображаються в умовах отримання «позичкових фінансів» («debt finance») та «податкових фі¬нансів» («tax finance») - цими понят¬тями активно оперує сучасна західна фінансова наука. Мобілізуючи кошти у вигляді державних позик, уряд забезпечує фінансування державних видатків. Доцільність використання державного кредиту (в оптимальних межах) для покриття дефіциту бю¬джету визначається значно меншими негативними наслідками для держав¬них фінансів порівняно із підвищен¬ням ставок податків та монетарними методами балансування бюджету. Але зниження податків, як правило, не супроводжується відповідним розши¬ренням пропозиції позичкового капі¬

талу. Це пояснюється індиферентним ставленням законодавчих органів та бюрократів (термін «бюрократи» у західній фінансовій літературі, зазви¬чай, відображає державний виконав¬чий апарат) до джерел фінансування бюджетного дефіциту - за допомогою податків чи позик. Як вказує Б'юке-нен, «суспільний вибір... здійснюєть¬ся переважно не тими особами, які беруть участь у ринкових операціях»

[4, с.401].

За рахунок випуску державних позик уряд фінансує виробничі та соціальні програми. Використовуючи залучені кошти як інвестиції, держа¬ва сприяє збільшенню національного доходу країни, у тому числі розвитку неприбуткових, але важливих для покращення суспільного добробуту галузей. Використовуючи державний кредит як інструмент регулювання економіки, держава може проводити відповідну фінансову та кредитно-гро¬шову політику. Відомий американ¬ський вчений-економіст А.Хансен називав державний кредит «одним із найбільш важливих внутрішніх стабілізаторів економіки» [5, с.172].

Уряд регулює грошовий обіг, збіль¬шуючи або зменшуючи обсяги грошо¬вої маси — це досягається, відповідно, купівлею та продажем державних облігацій. Внаслідок цих операцій змінюються і процентні ставки на ринку капіталу. Отже, випуск позик дає змогу державі:

- профінансувати дефіцит держав¬ного бюджету;

- забезпечити його касове вико¬нання;

- профінансувати цільові програми;

- погасити розміщені раніше борго¬ві зобов'язання;

- упорядкувати надходження подат¬кових платежів.

Уряд може залучати кошти за рахунок випуску позик на умовах поверненості, тривалості, платності та добровільності. «Позичкові фінанси», на відміну від «податкових фінансів», які є безповоротними примусовими платежами, держава отримує лише на деякий термін. Тому надходження від державних позик не вважаються постійним доходом держави, а розгля-даються як тимчасове джерело фінасу-вання видатків. За допомогою позик держава забезпечує себе фінансовими ресурсами, не використовуючи при цьому юридичного примусу, а лише завдяки зобов'язанням, які приймає на себе перед кредиторами про на¬дання їм деяких переваг (відсотків, премій, виграшів, різних гарантій). Запорукою платоспроможності орга¬нів державної влади є право встанов¬лювати і стягувати податки та мита, наявність власності. Могутність дер¬жави і майже безмежні можливості її ресурсів завдяки податкам визначили на протязі довгих років стан держав¬них позик як найнадійнішого спосо¬бу розміщення капіталу. Оскільки уряд залучає кошти на фінансовому ринку, конкуруючи із приватними позичальниками, то державні гаран¬тії повернення коштів часто більше, ніж високий прибуток, приваблюють кредиторів.

Для фінансування державних витрат уряд використовує не лише ресурси фінансового ринку, але і тимчасово вільні кошти населення. З цією метою держава утворює систему державних кас і банків. Фонди, які акумулюються ощадними банками, здебільшого розміщуються у боргові зобов'язання уряду.

Для того, щоб повернути позичені фінансові ресурси, держава може під¬вищити норми оподаткування, випу¬стити нові позики (рефінансування), або, якщо кошти були вкладені у при¬бутковий проект, повернути їх за раху¬нок доходу. Зазвичай, уряд виплачує заборгованість за рахунок податкових надходжень до бюджету. Покажемо взаємозв'язок між державним боргом і майбутніми податками за допомогою формально-аналітичного методу.

Припустимо, що економіка функці¬онує тільки на протязі двох періодів. Перший період представляє теперіш¬нє, а другий - майбутнє. У першому періоді держава зібрала податки Т1, а об'єм закупок склав G1, у другому періоді - відповідно Т2 і G2 . У зв'язку з тим, що уряд може допустити або бюджетний дефіцит, або надлишок,

податки і витрати в кожній окремий період не обов'язково повинні бути тісно взаємопов'язані.

Проаналізуємо, як податкові над¬ходження на протязі обох періодів співвідносяться із державними закуп¬ками цих періодів. Відмітимо, що в перший період бюджетний дефіцит дорівнює державним видаткам за мі¬нусом податків:

P = G1 - T1, (1.1)

де

Р - дефіцит.

Уряд фінансує цей дефіцит шляхом продажу відповідної кількості дер¬жавних облігацій. У другому періоді держава повинна зібрати необхідну для виплати заборгованості (включа¬ючи накопичені відсотки) і для оплати державних закупок у другому періоді суму податків. Виходячи з цього:

Т2 = (1 + r) Р + G2, (1.2)

де

r - ставка відсотку.

Для того, щоб показати алгебраїчну залежність між податками і об'ємом закупок, об'єднаємо два вище наведе¬них рівняння.

Т2 = (1 + r) х (G1 - T1) + G2. (1.3)

Це рівняння показує залежність між об'ємом закупок і податковими надходженями в кожному із періодів.

Це рівняння називається держав¬ним бюджетним обмеженням [6, с.423]. Воно показує, що вартість дер¬жавних закупок дорівнює теперішній вартості податкових надходжень. Дер¬жавне бюджетне обмеження показує, як нинішні зміни бюджетно-подат¬кової політики пов'язані із змінами політики у майбутньому. Якщо уряд знижує податки першого періоду без зменшення закупок, то у другому періоді буде борг по державних облі¬гаціях. Наявність цього боргу змушує уряд вибирати між зменшенням заку¬пок і підвищенням податків.

Отже, поточна бюджетна політика не порушує стійкість державних фі¬нансів, доки дотримується бюджетне обмеження. Нарощуючи борг, держа¬ва зберігає здатність погасити його поточною вартістю первинного профі-циту, який доведеться створити в май¬бутньому. Недотримання бюджетного обмеження означає, що бюджетна політика повинна бути переглянута так, щоб обмеження дотримувалося. Бюджетне обмеження допускає три¬вале боргове фінансування і значний борг за умови, що первинний профі-цит, необхідний для погашення боргу, є прийнятним результатом бюджетної політики.

Можливість існування державного кредиту полягає у наявності ринку позичкових капіталів - вільних гро¬шових коштів у фізичних і юридич¬них осіб та здатності розпоряджатися ними. Населення, підприємства та організації кредитують державу за рахунок тимчасово незадіяних грошо¬вих коштів (заощаджень, резервних коштів). Однак за певних умов вони свідомо можуть обмежити споживан¬ня та фінансування необхідних вироб¬ничих та соціальних потреб. Найчас-тіше причини обмеження поточних потреб — політичні (за примусом держави) або економічні (тимчасова висока доходність вкладень в держав¬ні цінні папери). Але все-таки основа державних позик — угоди, засновані на довірі кредиторів до держави. У протилежному випадку втрачається сенс кредитної угоди, і позики пере¬творюються на спосіб примусового вилучення коштів державою. У таких випадках уряд виражає лише власні фіскальні інтереси.

Залучаючи кошти за допомогою по¬зик, уряд зазвичай керується мірку¬ваннями економічного та фінансового характеру. В окремих випадках пере¬думови випуску позик можуть мати і політичний характер. Так, позики іноді використовуються для того, щоб поєднати інтереси кредиторів держа¬ви з певним політичним режимом. Позики як метод фінансування видат¬ків більш популярні, чим податки. І політичні партії, які виступають за зменшення ставок оподаткування за рахунок збільшення «позичкових фі¬

нансів», як правило, здобувають при¬хильність значної кількості виборців.

Таким чином, призначення держав¬ного кредиту проявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобі¬лізації в руках держави додаткових і вкрай необхідних фінансових ре¬сурсів. Запозичені кошти за рахунок випуску державних цінних паперів спрямовуються на покриття бюджет¬ного дефіциту, на фінансування еко¬номічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, який є засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступи¬ти важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни. Така оцінка ролі та значення державного кредиту, яку, зокрема, висловлюють вітчизняні вчені-еконо-місти В. Федосов, В. Андрущенко та інші, й яку розділяє автор статті, має переконливе теоретичне підгрунтя.

Тлумачення економічної та право¬вої природи позик стали основою для розвитку таких базових теорій: кла¬сичної теорії, яка протиставляє позики і податки; теорії спорідненості цих двох методів фінансування державних видатків; сучасної теорії, яка синтезує дві названі вище, підкреслюючи ори¬гінальний і складний характер позик. У названих теоріях досліджується призначення та суть державних позик, а також наслідки їх використання. Остання проблема особливо актуаль¬на у зв'язку із проблемою зростання розмірів державної заборгованості у багатьох країнах під час глобальної економічної кризи 2008-2010 років і викликає різні теоретичні тлумачен¬ня. Накопичення державного боргу призводить як до як позитивних, так і негативних наслідків. Важливим аргументом на користь державних позик є те, що державне запозичення слугує цілям стабілізації економіки за рахунок ефекту мультиплікатора: зростання державних видатків викли¬кає кількакратне зростання сукупних витрат, а отже й обсягу ВВП. Нега¬тивні соціально-економічні наслідки державного боргу виражаються, на¬самперед, у тому, що відволікають бю¬джетні кошти від потреб господарсько-го і соціального розвитку на позикові операції. Високий рівень запозичень у поєднанні з високою прибутковістю веде до значних бюджетних витрат на обслуговування державного боргу. За умови надмірного розвитку ринку державних запозичень уряд обмежує інвестиційні можливості в реально¬му секторі економіки. За таких умов наслідками фінансування урядових витрат за рахунок державних позик можуть бути зменшення виробничих інвестицій, збільшення видатків на обслуговування випущених позик, зростання податків та інше. Зокрема, уряд, залучаючи кошти на фінансово¬му ринку для своїх потреб, зменшує рівень приватних капіталовкладень. Короткотерміновим ефектом борго¬вого фінансування дефіциту бюджету є зростання процентних ставок та скорочення інвестицій. Рівень ви-робництва скорочується, відповідно зменшується ВВП. Тягар боргу пе¬рекладається на майбутні покоління у вигляді зменшеної величини капі¬талу. Італійський вчений-економіст Ф.Модільяні, досліджуючи боргове фінансування державних видатків у простій моделі життєвого циклу, довів, що один долар заборгованості витісняє в межах одного долара приватного капіталу (якщо виконується «золо¬те правило»). А якщо капітальний запас нижче рівня, що визначається «золотим правилом», то зменшення капіталу буде ще більшим, тому що процентні платежі будуть перевищува¬ти випуск нових боргових зобов'язань [7, с.743]. Якщо державні облігації вважають багатством, то люди будуть нагромаджувати зобов'язання уряду, і величина виробничого капіталу буде заміщуватися державним боргом. По¬кажемо витіснення приватного капі¬талу, використовуючи геометричний аналіз [8, с.406].

На рис.1 показано кошти і пропо¬зицію на капітал як функцію реальної ставки відсотка, або доходу на капі¬тал. Рівновага капіталу досягається у точці А1 за реальної ставки R1. Наслідки зростання боргу покажемо на графіку б). На ньому показано збільшення боргу на X одиниць як пе¬

реміщення кривої пропозиції капіталу (SS). Крива пропозиції капіталу домо-господарствами переміщується ліво¬руч на X одиниць у положення SISI. Точка рівноваги А1 переміщується в точку рівноваги А2 за підвищення реальної ставки із R1 у R2. Оскільки ставка відсотка є вищою, фірми не зацікавлені у збільшенні капіталу, і основний капітал зменшується. У довгостроковому періоді X одиниць державного боргу витіснять умовно Y одиниць суспільного капіталу.

а) борг відсутній.

б) з державним боргом.

У довгостроковому періоді боргове фінансування може бути більш інфля¬ційним, ніж монетарне. Як тільки темпи зростання суми державного боргу (на яку нараховуються відсотки) починають випереджати темпи еконо¬мічного зростання країни, збільшу¬ється частка видатків по виплаті від¬сотків у загальних видатках бюджету або частка видатків бюджету у ВВП. Незабаром річна сума видатків по виплаті відсотків може перевищити річний дефіцит бюджету, і тоді уряд, якщо він не здатний погасити відсо¬тки шляхом одержання нової позики

або збільшення податків чи випуску в обіг додаткової маси грошей, стає бан¬крутом. Тому співвідношення боргу до ВВП та вартість його обслуговування є основними показниками для побудови політики заборгованості.

Ми розділяємо точку зору тих вче-них-економістів, які вважають, що державний борг викликає негативні наслідки лише при перевищенні пев¬них, визначених емпірично, розмірів (наприклад, згідно Маастріхтським критеріям членства в ЄС державний борг не має перевищувати 60% ВВП, а для країн, що розвиваються, за міжнародними стандартами допу-стима межа співвідношення боргів до ВВП - 30-35%), та коли темпи зростання заборгованості на протязі значного терміну випереджають тем¬пи зростання ВВП [9, с.222].

Сьогодні провідні вчені-еконо-місти світу шукають нові рецепти забезпечення фінансової стабільності та інструменти для відновлення еко¬номічного зростання. Поширенню кризових явищ сприяли асиметрія інформації на ринку та недостат¬ній рівень взаємодії економічних агентів. Криза та відсутність дієвих інструментів і механізмів стимулю¬вання економічного зростання дають зрозуміти, що на сьогоднішній день фінансовій науці та практиці необ¬хідні прикладні напрацювання, а не лише макроекономічні теорії. У 2012 році Нобелівську премію з економі¬ки отримали вчені Е.Рот і Л.Шеплі за теорію стабільного розподілу і практичне застосування ринкових моделей. Дослідження цих науковців стосуються саме прикладного засто¬сування економічних теорій - як побудувати конкретні ринки, щоб вони ефективно функціонували. Для визначення напрямів удосконален¬ня фіскальної та боргової політики необхідно розглядати їх у контексті єдиної системи макроекономічного регулювання, при цьому посилити прагматичну складову забезпечення фіскальної стійкості держав.

Фіскальній політиці надається пріоритетна роль у забезпеченні еко¬номічного зростання у посткризовому періоді, що є темою багатьох сучасних досліджень. Лауреат Нобелівської пре-мії Р. Солоу стверджує, що «орієнта¬ція на традиційну грошово-кредитну політику, від якої все ж не потрібно відмовлятися, вичерпала свої можли¬вості, і сьогодні необхідно переходити навіть до прямої податково-бюджет¬ної політики або новаторським ідеям використання грошей і кредитів». Цю ж думку підтримують лауреати Нобелівської премії М. Спенс, Дж. Стігліц та інші вчені. Дж. Стігліц підкреслює, що «до кризи в деяких країнах існувала думка, що подат¬ково-бюджетна політика є менш діє¬вою, ніж грошово-кредитна. А тепер ми повернулися до ситуації, в якій фіскально-бюджетна політика дійсно має значення» [10]. Учені К. Дебрун та Р. Капур також наголошують на ефективності фіскально-бюджетної політики: «...фіскальна політика є однозначно ефективним засобом на¬дійної стабілізації економіки, якщо її проводити у той самий спосіб, як діють автоматичні стабілізатори (своє-часно, передбачувано та симетрично)» [11, p.56]. Тобто проблема зростаючих державних боргів актуалізувала пи¬тання пріоритетності та ефективності фіскальної політики як у науковій думці, так і на практиці.

Узагальнюючи сказане, слід відмі¬тити, що державні позики є особли¬вою формою фінансування державних видатків, поєднуючи властивості фі¬нансів та кредиту. Позики дають мож¬ливість отримувати кошти на умовах поверненості, терміновості, платності та добровільності. Випуск позик дає змогу уряду покрити дефіцит бю¬джету та забезпечити фінансування соціально-економічних програм. Але фінансування державних потреб за допомогою державного кредиту може мати і негативні наслідки за певних умов, які слід враховувати при роз¬робці боргової політики.

[Завантажити PDF версію]


Ключові слова:  державний кредит, державні позики, державний борг, бюджет, бюджетна політика, боргова політика, ринок позичкових капіталів.

ТЕОРІЯ

Бенч Лілія
к.е.н., доцент кафедри фінансів ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»




©  2001 - 2024  securities.usmdi.org