Формування структури капіталу підприємств

Розвиток і успішна діяльність акціонерних товариств пов'язані з вирішенням проблеми фінансування їх діяльності і, передусім, формуванням відповідної структури капіталу, яка включає власний капітал (акціонерний капітал, додатковий капітал, нерозподілений прибуток) і позичковий капітал (кредити і облігаційні позики). При цьому залучення капіталу має подвійну економічну природу – емісійну і кредитну.

Проведений нами аналіз вартості залучення капіталу, узагальнення зарубіжної і вітчизняної практики в цій сфері показали, що існують різні підходи до оцінки джерел фінансування компаній. При цьому вибір джерела фінансування визначається умовами діяльності підприємства, стадією його розвитку, галузевою приналежністю, можливостями залучення додаткових коштів та іншими умовами.

Так, за теорією професора Гордона Дональдсона [1], компаніям доцільно передусім використати внутрішні ресурси, насамперед прибуток і амортизацію. Серед зовнішніх джерел повинні переважати банківські кредити. Що стосується облігацій, то Г. Дональдсон вважає їх використання менш привабливим для підприємств. Залучення фінансових ресурсів шляхом емісії акцій він розглядає як найменш вигідне. Зарубіжна практика [2] підтверджує цю теорію, особливо відносно випуску акцій. У зв'язку зі значними накладними витратами компанії здійснюють емісії акцій несистематично і в значних обсягах (щоб зекономити на масштабах випуску), надаючи перевагу іншим джерелам при фінансуванні поточної діяльності (короткострокові позики, овердрафт).

Згідно з теорією Стюарта Майєрса, головною причиною невигідності використання емісії цінних паперів є недостатність інформації про фінансове становище компаній на фінансовому ринку, що безпосередньо позначається на підвищенні ступеня ризику при використанні різних інструментів, за допомогою яких компанії прагнуть залучити капітал. Саме ступінь ризику впливає на прийняття інвесторами рішення щодо вкладення коштів у дану компанію.

Фр. Модільяні і М. Міллер [1] вважають, що існує «оптимальна структура капіталу», при якій вартість залученого капіталу покривається вартістю власного акціонерного капіталу, яка збільшується. Тобто вартість залученого капіталу, включаючи проценти, має бути меншою за вартість працюючого власного капіталу.

При обґрунтуванні оптимальної структури капіталу ці вчені вводять ряд умов, які стосуються насамперед наявності ефективного ринку, відсутності податків, однакового розміру процентних позичкових ставок для фізичних і юридичних осіб, раціональної економічної поведінки компанії. Зазначені умови роблять цю теорію абстрактною. Прийняття даних умов можливе тільки для досконалого ринку, на якому всі види цінних паперів є ліквідними. Отже, використати теорії М. Міллера та Фр. Модільяні в умовах України практично неможливо.

На основі узагальнення вищезгаданих теоретичних розробок Модільяні–Міллера відносно структури капіталу, Г.Дональдсон і С.Майєр здійснили спробу надати їм прикладного характеру шляхом урахування ряду чинників, що діють в реальному економічному середовищі. Цими вченими доведено, що збільшення питомої ваги боргу в структурі капіталу є фінансовим ризиком, оскільки це може призвести до банкрутства.

Вчені доводять, що з метою запобігання банкрутству компаній рентабельність позичкового капіталу повинна перевищувати його вартість. При цьому необхідно враховувати, що використання різних зовнішніх джерел фінансування пов'язане з певними витратами: на виплату дивідендів або процентів за наданий кредит. Загальна сума коштів, що виплачується за використання певного обсягу залучених фінансових ресурсів, виражена у процентах до цього обсягу, становить ...

[Завантажити PDF версію]